Головна » Статті » Мої статті

Ми пам'ятаємо ВАС - ВЕТЕРАНИ!

Матеріали з роботи вихованки Побузького ЦДЮТу, бронзової призерки обласного конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт у Малій академії наук України, Гончарук Марії, керівник Свінціцька Алла Петрівна

Спогади ветеранів селища Побузьке про участь у бойових діях в роки Другій світовій війні

В нашому селищі проживає 10 ветеранів, 5 з яких погодились поділитись з нами інформацією про участь у бойових діях протягом 1941 – 1945 років. У кожного ветерана є своя захоплююча історія життя, яка відкрила для нас багато нового та цікавого.

Перший ветеран, свідчення якого будемо розглядати – це Варинський Євген Матвійович.

   Варинський Є.М.

Варинський Євген Матвійович, 1924 року народження, пішов добровольцем на фронт 1941 року з Запоріжжя перед самим наступом німців на місто. Швидко обмундирувавши новобранців , офіцери повели їх на фронт і без жодного пострілу, під раптовим наступом вишколених німецьких військ, вони потрапили в полон. Доля так повернула, що загнали його до табору в Гайворон, за кілька десятків кілометрів від рідного Свірневого. Там було нестерпно важко через нелюдські умови утримання. Старий залізничник, через володіння якого – переїзд, полоненні щодня тягали двадцяти відрову бочку з водою з Бугу, якось домовився з фашистами, щоб його відпустили додому. Потягом він дістався до ст. Голованівськ, і вже намірився гайнути в ліс, як почув окрик: «Ані руш!». Це його угледів поліціант червоноармійського строю, та доправив бранця до табору . Залізничник ,знову побачивши його, домовився з фріцами, дав йому цивільний одяг і він вже повернувся додому. Другий раз Євгена Матвійовича взяли на фронт у березні 1944 року. За рік і два місяці був поранений, змінив чотири роди військ ( спочатку була  1-а гвардійська повітряно - десантна дивізія, потім підрозділ штаба фронту). Були страшні бої у Валахії (нині територія Румунії), кровопролитна переправа річки Грон (Словаччина).  На ній йому доводилось рятувати генерала, що під час бомбування потрапив під крижану воду. У Празі, де зустрів Перемогу, був нагороджений Орденом бойового Червоного Прапора, медаллю «За відвагу», орденом Слави ІІІ ст. Але згодом була Азія та воєнні дії в Японії й трирічна військова повинність на Чукотці.

Аналізуючи ці спогади і порівнюючи їх з інформацією з інших джерел, я впевнилася в їх достовірності.

 В ході Яссько-Кишинівської наступальної операції дивізія перебувала в другому ешелоні військ на мокшанському напрямку і 31 серпня 1944 року вступила до Бухареста.

В листопаді 1944 року в ході Будапештської наступальної операції форсувала Тису і до кінця лютого 1945 року вийшла на річку Грон.

На заключному етапі війни брала участь в Братиславсько - Брновській та Празькій операціях. За звільнення міст Словаччини, Євген Матвійович отримав подяку від Сталіна.

   Затолочна Н.Л.

Наталія Леонтіївна Затолочна у своїх спогадах більш приділяла увагу труднощам, з якими зустрілися люди під час війни. Всі події гостро закарбувалися в її пам’яті. Про жодну з них вона не згадувала без сліз.

«Я была на оккупированной территории. 1943 в Сумской области Большописаревский район, девушек было 200 человек 48 запасной полк. Там были две недели. У меня сильно болела левая нога, но мне говорили, мол, пройдет. Потом нас отправляют на передовую в Киев, на станцию  Охотную.  Нас так бомбило, две девочки погибли прямо на глазах. Мне было 20 лет. Пришли в Киев, нас стали расформировывать. Я попала в медицинскую часть, оттуда меня направили в мед батальон. Я была во втором Украинском фронте, 40 армия, 42 дивизия 132 полк. Потом попала в сортировочное отделение. В медбатальоне был раненый офицер, после операции, и говорит: «сестра, дай воды», я и говорю:

- вам нельзя                                                                      

- как это, нельзя?! Сестра, дай мне воды!

Ну и пошла, и вижу, как он на меня нацелился и говорит: «сейчас убью!». Я быстро ушла, прихожу, его нет, спит. Ребята, ходячие схватили его и уложили спать. Потом мы пошли на передовую, это было в Румынии. А там такое укрепление! Стоим первый день не можем прорваться, стоим второй день не можем прорваться, а уже на третий день мы прорвались. С Винницкой области, был парень кучерявый, который говорит: «за Родину за Сталина!» и пошел на мины. Почти все взорвались. Там стояли ДЗОТы (деревоземляная огненная точка). На территории Западной Украины было много ДЗОТов. Ходила я по Карпатах, потому что направили в штаб. Кормили себя сами. Сами добывали себе продукты.  В лесу доставали себе диких животных. В Румынии нас угощали, даже одна женщина к себе приглашала. Лучше всего было в Чехословакии, там нас встречали хорошо. В Австрии нас встречали не дружелюбно. Там нас предупреждали, что еда была отравлена. Всем было тяжело. К нам пришло пополнение, там встретилась с родным дядей. Они нас поддерживали. С партизанами мы не встречались. В Чехословакии в городе Бруно уже объявили победу.

В 1943 году произошла первая встреча с будущим мужем Затолочным Николаем Даниловичем.

Он руководил отрядом «ястребков» (юноши непризывного возраста). Вторая встреча состоялась после войны в санатории».

Для підтвердження слів Наталії Леонтіївни, я знайшла інформацію про Другий Український фронт. У серпні 1944 року 2-ий Український фронт у взаємодії з 3-м Українським фронтом звільнили Молдавію, розгромили румунські війська, а сама Румунія виведена з війни на стороні Німеччини. В ході наступальних боїв восени 1944 роки з'єднання фронту розгромили групу армій «Південь», зайняли вигідне положення для продовження наступу на Будапешт.

Протягом жовтня 1944 року — лютого 1945 року 2-й Український фронт у взаємодії з частиною сил 3-го Українського фронту брав участь у Будапештській операції, в районі столиці Угорщини.

У березні — квітні 1945 року війська фронту брали участь в боях по звільненню Угорщини, значної частини Чехословаччини, східних районів Австрії і її столиці Відня. У травні 1945 року з'єднання фронту брали участь в розгромі угрупування противника в Чехословаччині.

У спогадах Наталії Леонтіївни підтверджуються дані з художніх фільмів та книг, що дає підстави не сумніватися в тому, що солдатам був притаманний військовий бойовий дух, почуття патріотизму і відданості своїй державі.

Всі її спогади пронизані біллю утрат, невирішеністю багатьох повсякденних проблем (одяг, їжа, гігієна) – це все, що не показано у художніх фільмах та не розкрито у літературі.

   Литвиненко В.М.

Наступний ветеран – це Литвиненко Василь Макарович.  Його інформація насичена різноманітними подіями: перебування в Німеччині, участь у бойових діях, про зустрічі з солдатами РВА під керівництвом генерала Власова.

«Я, Литвиненко Василий Макарович, родился 3 ноября 1926 года в селе Васильевка Полтавской области. Отец, Макар Васильевич, работал бухгалтером в торговом кооперативе, а с 1932  г бухгалтером в колхозе. Мать, Елена Ефимовна, до 1932 года была домохозяйкой, а с 1932 года работала в колхозе на разных работах. В нашей семье было 8 детей.

Отец в 1937 году умер, поэтому жили мы очень бедно, как правило, заработанного в колхозе хлеба хватало только до нового года, а потом хлеб заменяла кукурузная каша. Несмотря на это все дети учились в школе, и 6 детей получили высшее образование. Летом старшие сестры работали в колхозе на полевых работах, а мы, братья, пасли коров, овец и колхозных  и  жителей села. До начала войны я закончил 8 классов в Брецсовской средней школе соседнего села. В школу с 5 класса приходилось ходить за 3 км.

После  оккупации немцами нашей территории работал в этом же селе на разных, в основном полевых работах. В начале июня местной полицией я был арестован и отправлен на работу в Германию.

Везли нас в товарных вагонах в Германию под присмотром немецких солдат-отпускников. В пути нас не кормили, хотя ехали 5 дней. Привезли нас в город Тильзит, что на реке Неман в Восточной Пруссии.

Меня определили к бауэру Вильгельму Фришмуту в деревню Вильдвизе Эльхнидерунского района, расположенного от 10-12 км от Тильзита. Поселили меня («русише швейне» как нас величали) в конюшню, правда, от лошадей отгородили перегородкой. Работал на различных сельскохозяйственных работах. Кормили в основном супами с брюквой , хлеба почти не давали и хлеб был из ячменной муки.  Но не голодал, так как варил для свиней картошку.

Через несколько дней после прибытия я чистил от навоза конюшню. В это время пришел полицейский, позвал меня к себе. За то, что не снял перед ним фуражку, пять раз ударил меня плеткой. Осенью, как то хозяин решил расспросить меня, откуда я, как жил до этого, а потом начал говорить, что Сталин варвар и спросил, как я отношусь к нему. По наивности я сказал, что для Вас Гитлер наверно гут,       «а для нас, русских, Сталин гут». Через некоторое время пришел полицейский, и хозяин ему рассказал, что этот русский сказал что Сталин «гут». На этот раз мне досталось уже 10 ударов плеткой по заднему месту. После этого хозяин начал надо мной смеяться. Я не вытерпел и сказал, что скоро придут русские, и он ответит за это. В это время Советская армия успешно наступала, фронт был у границы Литвы. Видимо хозяин испугался и меня в конце 1943 года отправили в лагерь в  город Генрихсвальде.

Некоторое время мы, лагерники, работали в лесу, заготовляли дрова для населения, а сначала 1944 года на территории Польши и Литвы копали окопы, возводили прочные заграждения и другие работы.  Чтобы мы не сбежали к русским, нас охраняли вооруженные охранники, преимущественно немцев из Польши, Литвы и других стран. Ночевали в этот период в близкорасположенных сараях жителей. В сооружении укрепительных работ участвовали и русские солдаты из армии предателя-генерала Советской армии Власова. Один из рядовых власовцев рассказал мне, что раненым попал в плен, и чтобы выжить решил вступить в РОА (русскую освободительную армию). Во время боев за город Кенигсберг, только мне без боя сдалось в плен 3 власовца.

Рыли мы, лагерники, окопы вблизи передовой линии фронта. В конце 1944 года в Литве, после очередного наступления наших войск, часть лагерников, в том числе и я, были освобождены. Немцы убегали, а мы дождались освобождения. После проверки работниками НКВД меня и нескольких «лагерников» отправили в полевой запасной полк, а через несколько дней в 806 стрелковый полк 235 Витебской Краснознаменной дивизии 43 армии 3 Белорусского фронта. В полку мне вручили ручной пулемет Дегтярева, присвоили звание старшего солдата. Помощником мне дали солдата - казахстанца, значительно старше меня. Ни имени, ни фамилии его не помню. Он плохо говорил по-русски и мы мало говорили. Командиром нашего стрелкового отделения был Смирнов С., старший сержант, по совместительству помощник командира взвода, награжденный 2-мя орденами Славы. Командиром взвода был Мирза Джабиев, по национальности азербайджанец 1924 года рождения, лейтенант, награжден орденом Красной Звезды.  В составе 806 стрелкового полка, я участвовал в боях в Восточной Пруссии. Пришлось сначала форсировать р. Неман в начале января 1945 года, а потом пройти в боях всю Восточную Пруссию, штурмовать город-крепость Кенигсберг; в конце апреля - начале мая участвовал в форсировании реки Висла, и в боях южнее польского города Гданьск.

 Во время боев был контужен, правда, не тяжело. И хотя товарищи советовали мне идти в медсанбат, я не пошел, отлежался в окопе, чтобы енкаведисты не обвинили меня в нежелании воевать. Особенно тяжелые бои были при штурме Кенигсберга. После взятия Кенигсберга в нашей 1-ой роте осталось в строю только 7 солдат. Погиб старший сержант Смирнов С., командир роты был ранен, правда, легко. Также был ранен мой помощник – казахстанец.

В боях за город Пиллау   погиб мой помощник-полтавчанин. Он прибыл в нашу роту после лечения ранения из госпиталя. К сожалению, ни имени, ни фамилии не помню. За участие в боях и проявленное, как говорят, мужество и отвагу, я награжден орденом «Красное Знамя», и другими наградами: орденом Отечественной войны, «За мужество», медалями «За взятие Кенигсберга», «За победу над Германией», «Защитнику Отечества».  В ноябре 1946 по состоянию здоровья был демобилизован из рядов Советской Армии».

13 січня почалася Східно - Прусська операція. 43-тя армія допомагала наступові 3-го Білоруського фронту ударом на Тільзіт (Совєтськ). 20 січня передана в 3-й Білоруський фронт.

13 лютого передана в 1 -й Прибалтійський фронт.

З 25 лютого знову у складі 3-го Білоруського фронту. У його складі брала участь в Інстербурзький - Кенігсберзької , Кенігсберзької і Земландськой наступальних операціях.

6 квітня почався штурм Кенігсберга . Перед початком штурму місто обстрілювалось артилерією чотири дні. 43-тя армія атакувала з півночі і до 8 квітня очистила від противника північно-західну частину міста. 9 квітня місто капітулювало.

Я помітила, що ветеран у своїх спогадах розповідає про солдатів та командирів, які були різних національностей. Аналізуючи його свідчення, ми дійшли висновку, що всі представники різних національностей були рівні між собою, існувала повага один до одного, тим паче, що СРСР складався з 15 республік.

У своїх мемуарах Василь Макарович згадував про генерала Власова та його армію – РВА (російська визвольна армія). Можемо зазначити, що в радянських джерелах замовчували про це. В сучасних джерелах я знайшла ці факти, але їхня кількість невелика, оскільки ця тема до кінця не вивчена, як сам генерал Власов, так і його Російська Визвольна Армія. Також можемо зауважити, що в підручниках з історії ця тема не поширюється. Отже, в сучасних джерелах я знайшла підтвердження слів ветерана.

  Вівтюк І.Г.

Вівтюк Іван Гаврилович – ветеран Великої Вітчизняної війни, житель селища Побузьке. Був мобілізований. Під час війни,коли він безпосередньо воював, його оголосили дезертиром; дійшов до Берліну.

«Я, Вівтюк Іван Гаврилович, народився у селі Терноватому Кривоозерського району Миколаївської області 1925 року. З раннього дитинства працював у колгоспі. Коли прийшла війна, я за наказом колгоспу евакуював стадо у тил (500 корів і 1000 овець). Нас було четверо. Дійшли до Сіверського Донцю в Донецькій області, але переправитись вони не змогли: фашистські війська наздогнали нас, і ми опинилися на окупаційній території. Німці наказали нам повернутись. Через 6 довгих місяців, пройшовши 1800 км, ми повернулись в село. Це було 19 грудня 1943 року.

Коли Червона армія, звільняючи  землі України, підійшли до правого берега Південного Бугу, в селі німці розстрілювали юнаків 1925-1926 років народження. Під покровом ночі, декільком хлопцям і мені вдалось втекти.  Ми переплили Буг, нас забрали розвідники, відвели в частину й ми допомагали у будівництві переправи, мосту. Це було приблизно у березні – квітні 1944 року. Після будівництва, я повернувся додому. Там мене зустріли 4 капітана на подвір’ї і голова колгоспу. Голова мені каже: «Ваня, іди з ними і роби все, що вони тобі скажуть». Вивели мене в поле, дали у руки автомат і кажуть: «Стріляй». Це вони мене вчили стріляти, на полі нікого не було. Війська дуже швидко просувались до сильних боїв. Приїхали в Секретарку, а німці вже втекли з Великої Мечетної. Ми до Кривого Озера приїхали, а вони відступають. В яке село не заїдемо, немає німців.

Потім нас відправили на навчання у місто Шуя під Москвою. Трохи провчившись нас відправили звільняти Білорусію. В ешелонах прибули до Смоленська, там я був у 222 смоленській Краснознаменній дивізії. Приїхали , а місто вже було звільнене. Нас направили у ліс. Там наші танки стояли у болоті. Багато німців потонули у болоті. Виїхали в Брест. Через Західний Буг пройшли і затримались у Польщі, біля ріки Вісла. В серпні нам привезли соломи. Автомати на солому, щоб не намочити. Ми 6 місяців окопувались на Віслі до 14 січня 1945 року. Ми прорвали оборону і 17 січня звільнили Варшаву. За Варшаву (ми піхота) перейшли до лісу. До нас приїхали казани  з їжею. Одного разу ми навіть одяг пропарили. Ми прийшли на кордон. Я був розвідником, взяв коня. Ми приблизились до Германії. Вже другі окопи. Виходжу з лісу, а переді мною німець з карабіном. А я не знав що ми вже в Німеччині. Ми вже дійшли до Одера.  Це було 4 лютого 1945 року. А там дамби рівняються нашому двоповерховому дому. Дійшли до Франкфурта. Начало смеркати. Добігли до кулеметного гнізда, щоб знищити. Гранату кинув  на гніздо і на кулеметника. Кулемет розірвало. До Берліну осталось 93 кілометра. Ми потрапили в оточення. Казали, що буде допомога. Перевів два батальйони вперед. Ми ж прорвали німецьку оборону! Відійшли трохи назад, стріляю. Пішли на контратаку, мене було важко поранено. Тоді ж попав в торф’яне болото. До мене повзе сестра  (мене вже  засікли), а вона до мене долізла, вже смеркало, і її на мені вбили. В такому стані ми пробули 3 доби. А мене добре засмоктало. Мене звільнили від болота, привезли в госпіталь. Хто це зробив я не знаю. Коли лежав, прийшов до мене додому, до рідних,лист, де було написано, що я дезертир. Пролежав 2 з половиною місяці і потім пішов на фронт. А я насправді не знав, що на мене написали, що я дезертир. Потралив у 8 гвардійську армію.  16 квітня 1945 року пішли у наступ. Були сильні бої, Берлінська операція. Ми не йшли, тільки повзли. Ми оточили Берлін і 2 травня ми закінчили війну. Жуков сказав, щоб німці здавалися, ті відмовили.  Потім через кілька днів оголосили перемогу. Ордени: Орден за мужність, орден Великої Вітчизняної Війни ІІ ст., медалі за бойові заслуги, за завоювання Берліна, за звільнення Білорусії, Варшави ».

 «Советские войска 1-го Прибалтийского3-го2-го и 1-го Белорусского фронтов (командующие — генерал армии И. Х. Баграмян, генерал-полковник И. Д. Черняховский, генерал армии Г. Ф. Захаров, генерал армии К. К. Рокоссовский) при поддержке партизан прорвали на многих участках оборону немецкой группы армий «Центр» (командующий — генерал-фельдмаршал Э. Буш, позже — В. Модель), окружили и ликвидировали крупные группировки противника в районах ВитебскаБобруйскаВильнюсаБреста и восточнее Минска, освободили территорию Белоруссии и её столицу Минск (3 июля), значительную часть Литвы и её столицу Вильнюс (13 июля), восточные районы Польши и вышли на рубежи рек Нарев и Висла и к границам Восточной Пруссии».

Вже у складі 8-ї гвардійської армії, Іван Гаврилович приймав участь у Берлінській операції, що підтверджується цим фактом: «1-й Белорусский фронт должен был нанести главный удар силами пяти общевойсковых (47-й3-й ударной5-й ударной8-й гвардейской и 3-й армии) и двух танковых армий с кюстринского плацдарма в направлении на Берлин. Танковые армии планировалось ввести в сражение после прорыва общевойсковыми армиями второй полосы обороны на Зееловских высотах. На участке главного удара создавалась артиллерийская плотность до 270 орудий (калибром от 76 мм и выше) на один километр фронта прорыва. Кроме того, командующий фронтом Г. К. Жуков решил нанести два вспомогательных удара: справа — силами 61-й советской и 1-й армии Войска Польского в обход Берлина с севера в направлении на ЭберсвальдеЗандау; и слева — силами 69-й и 33-й армий на Бонсдорф с главной задачей не допустить отхода в Берлин 9-й армии противника».

Ми звернули увагу на той факт, що Вівтюк І.Г. пролежав у торф’яному болоті 3 доби із застріленою медсестрою на собі. Це показує неабияку витримку зі сторони солдата, а також героїчність загиблої медсестри, яка полягає в тому, що вона намагалась допомогти йому вижити, ризикуючи своїм життям.

У додатках у нас мітиться його воєнні фотографії, де можна помітити машину не радянського виробництва. Це машина «Студебекер», яку надали США для боротьби з фашистськими військами. Дійсно, за програмою «Ленд – ліз» США надавали допомогу країнам, які боролись проти Німеччини. Головним партнером був СРСР.

  Грабовський П.І.

Грабовський Петро Ісакович – єдиний ветеран, пройшовший всю війну з 1941 по 1945 року. Його спогади підтверджують факти із розповідей інших ветеранів.

«Родився 7.03.1921 р. В 1936 р закінчив 7 класів Липовенської школи, поступив в Одеський електро технікум, який закінчив в 1939 р. В цей час 1 вересня 1939 р. фашистська Німеччина напала на Польщу. Нашому командуванню і Уряду було відомо, що польські збройні сили слабо підготовлені і не зможуть себе відстояти, а німецькі війська успішно рухалися майже без опору. 

Представники громадськості Західної України і Білорусії звернулись до Уряду Радянського Союзу допомогти їм звільнитись від німецької окупації.

Радянський Уряд розуміючи їх прохання, прийняв рішення, щоб наші війська перейшли 17 вересня державний кордон, цим саме не допустити окупації німцями наших братніх республік.

Населення, особливо українці, радісно зустрічали наші війська. Були деякі недружелюбні прояви окремих діячів, але організованого протистояння, особливо воєнізованого не було.

В цей час в Москві проходило засідання Верховної Ради, на якому було прийнято закон «Про проходження військової служби» , згідно якого наші юнаки на службу призивались з 19 років, а з середньою освітою з 18 років.  В кінці  вересня 1939 я був призваний в армію, проходив першу військову підготовку. На базі Київського загальновійськового училища ім. Фрунзе.

В лютому 1940 р. був направлений в місто Володимир – Волинське,  що було збережене від німецької окупації, в 41 танкову дивізію в школу молодших командирів танкових військ.

Служба мені сподобалась, тому що були гарні відносини між командним і рядовим складом, гарна чесна дисципліна, високий рівень навчання згідно програм.

Навчали нас згідно приказу Наркома оборони маршала Тимошенко: «Робити так, як робиться на війні і тільки те, що робиться на війні». Успішно закінчивши школу молодших командирів, по першому розряду, мене з групою інших першорозрядників було рекомендовано в Київське вище танкове училище. Але прийшлось іти не в училище а на фронт, так як Гітлер порушивши мирний договір з Радянським Союзом «Про дружбу і співробітництво» , 22 червня розпочав наступ на нашу територію, а наша дивізія дислокувалась біля кордонів на яких наші прикордонні війська стримували наступ німців в місті Холм (Холмщина), Володимир-Волинськ, Хрубешув…

Нашій дивізії було наказано допомогти прикордонникам стримувати наступ німецьких військ.

23 червня ми вступили в бій, наступ німецьких військ був затриманий , але знаючи їх велику перемову,щоб не нести великих втрат, нашим командуванням було прийнято рішення відступити на підготовлені рубежі. Під великим, безперервним бомбардуванням німецька авіація не давала нашим тиловим військам забезпечити нас боєприпасами, горючим для техніки. Але в цих умовах нам вдалося підготовитись до відсічі німецьким військам і в районі м. Рівне німці були затримані з великими втратами, і відкинуті на 20-28 км.

Німці раніше підготовились до війни: мали в 2-3 рази більшу живу силу, озброєнні, у військовій техніці – більше резерву в тилу, високоякісні літаки і танки; а ми до війни практично не були готові, то ми змушені були періодично відступати, щоб понести менші втрати і більше знесилити ворога, для того щоб в цей час добре і в необхідній кількості підготовитись до контрудару.

І це буде зроблено скоро.

На підступах до Новоград – Волинського з нашого 8 полку дивізії залишилось майже половина танків і особливого складу, а з нашого батальйону тільки 3. Безпосередньо за Новоград – Волинським 11 липня 1941 року танк було підбито, відремонтувати було неможливо, ми з танка зняли 2 кулемети, запас патронів і разом з піхотними військами пішли в рукопашний бій, де я отримав кульове поранення в ліву ногу. Наші підрозділи змушені були відступити. Я, з 11 години ранку до 10 години ранку 13 числа, з поля бою через кущі, лісопосадки, знаючи місцевість, зміг вибратися до своїх. Яка судьба моїх побратимів я не знаю. З польового госпіталю мене направили на лікування в м. Старобільськ,  Ворошиловградської (Луганської) області. Поранення було легке, і через місяць мене виписали. Я був направлений в 132 танкову бригаду в складі якої з 28 серпня 1941 року знову водієм танка вже не Т-26, а Т-34 на Харківському напрямку воєнних дій. Під станцією Богодухов ми вели щоденні важкі бої з перемінним успіхом. Декілька днів була передишка, нам захотілось свіжої води з колодязя. По дозволу командира роти ми в трьох з других екіпажів взяли фляг щоб сходити набрати води, нам дозволили одну годину. Поруч був хуторок, домиків 20-25. Підходячи до хуторка почули плач, жіночі і дитячі крики. Вони розповіли що троє німців під’їхали танком, танк залишили під деревами в садку двигун танка тихо працює, а самі ходять по домах і забирають все, що можуть: курей, кролів, хліб і т.д. ми їм сказали щоб ішли додому, нікому нічого не говорили, з німцями не зустрічатись. Я як помічник командира взводу був старшим і водій танка сказав друзям, що я сяду в танк, а ви – один за танком, другий за сараєм. Підступивши німців з награбованими продуктами метрів на 10- 15, солдати відкрили вогонь з револьверів по них, а я добавив газу двигуну. Одного німця вбили, двох поранили, одного важко, другого легко. У всіх них забрали зброю (пістолети, документи, того що легко поранили, якийсь командир) зв’язали, прив’язали на танк, а тих залишили, їхнім танком ми приїхали на свої позиції, правда не набравши води. Змушені були пити привозної теплої води. Пізніше ознайомили з приказом командира бригади про представлення мене і товаришів до нагородження орденом Червоної зірки. Але кращою нагородою було підкидання нас на «Ура!» руками своїх товаришів.

Знову важкі бої до 16 грудня 1942 року танк було підбито, а під час його ремонту на полі бою я отримав важке осколкове поранення в коліно лівої ноги і у важкому стані я опинився в місті Нальчик Кабардино-балкарської автономної області на Північному Кавказі в евакогоспіталі №2022. Рана довго не заживала і виписали мене через 3 місяці,– 9 березня.

Із розподільчого пункту м. Майкоп був направлений в 697 противотанковий сертполк резерву головного командування Центрального фронту. Поранена нога   часто давала про себе знати, водієм я міг бути, і був назначений командиром взводу зв’язку даного полку. Полк, згідно свого призначення, головним командуванням фронту, перекидався на важливі ділянки бою, для знищення німецьких танків, які прориваються через нашу лінію оборони.

Полк був забезпечений відмінними 85 мм. пушками, запасів снарядів, на машинах «Студебекер» , що надавали нам США, які давали нам змогу швидко переміщатися туди, де появлялись німецькі танки. Тому полк ніс мінімальні втрати в людській силі і майже без втрат в озброєнні.

Моя робота полягала в тому, щоб забезпечити чіткий радіо - і телефонний зв'язок між підрозділами полку.

Я з цим справлявся добре, за що отримав звання молодшого лейтенанта.  Під час бомбардування німецькими літаками в боях на Орловсько-Курській дузі, я був контужений і польовим медсанбатом за станом здоров’я, мене було комісовано по інвалідності. Коли я трохи підлікувався, мене відправили в тил, в Харківське танкове училище м. Самарканд для підготовки нових молодих офіцерів (командирів), вчителем по озброєнню.

За особисту мужність і самопожертву в жорстокій боротьбі з фашистськими загарбниками за Свободу і Незалежність Вітчизни нагороджений медалями «За оборону Києва», «За Відвагу», «За бойові заслуги», орденом Вітчизняної війни, орденом Богдана Хмельницького і багато іншими медалями».

На початку розповіді ми помітили те, що Грабовський П.І. говорить про те, що представники громадськості Західної України і Білорусії звернулись до Уряду Радянського Союзу допомогти їм звільнитись від німецької окупації. Радянський Уряд розуміючи їх прохання, прийняв рішення, щоб війська перейшли 17 вересня державний кордон, цим саме не допустити окупації німцями наших братніх республік. Ми це твердження спростовуємо.

На уроках історії надавалась інформація, відповідно якої 17 вересня 1939 року СРСР під приводом захисту населення Західної України від німецький загарбників, ввів свої війська на територію Східної Галичини. Слова Петра Ісаковича треба сприймати критично в даному випадку, оскільки у населення не було достовірної інформації щодо заходів Сталіна, тим паче про підписання між Німеччиною та СРСР «Пакту про ненападу», до якого включались таємні протоколи, згідно яких Східна Галичина буде надана СРСР.

Всі інші слова ветерана знайшли свої підтвердження. Дійсно, в Володимирі – Волинському стояла найчисельніша танкова дивізія всього Південно – Західного фронту – 41 танкова дивізія. Т- 26 на той час не були верхом конструкторського генія радянських інженерів, але їх кількість та концентрація дозволяли бути спокійним за цей напрямок 10.

Крім того, знову підтверджуються допомога США з технікою (машини «Студебекер»).

 

Категорія: Мої статті | Додав: CDUT_ADMIN (08.05.2014)
Переглядів: 330 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]